Мати з Бучі: мій син лежав у підвалі без очей. А я ще жива.
Поділитися новиною
“Я не можу віддати ці речі. Це його курточка. Це його черевички. Це все ще пахне ним. Як мені жити — я не знаю…”
— Галина, мати загиблого Сергія
Буча. Місто, яке стало символом звірств. Місто, де російські солдати під час окупації вбили понад 400 мирних мешканців. Тут починається історія жінки, яка втратила одразу двох синів: одного — фізично, іншого — духовно.
“Я думала, ми всі будемо разом”
У перші дні повномасштабного вторгнення пані Галина ховалася у своєму підвалі. Вона поставила дерев’яні дошки, накрилася ковдрою. Температура на вулиці була -10. Її старші діти — Роман і Сергій — не приїхали. Вони були зайняті тим, що допомагали іншим. Допомагали евакуювати людей.
Старший син, Роман, під час однієї з поїздок рятував пораненого хлопця. Встиг відвезти його до лікарні. Але дорогою назад автівку обстріляли.
У машині залишилися сліди десятків куль. Яким дивом Роман вижив — не знає навіть сама Галина. Проте він лишився інвалідом.
Сергій — молодший син — зник. Мати шукала його там, де його востаннє бачили. Свідки розповіли: хлопців, які допомагали в евакуації, росіяни із зав’язаними очима повели на базу. Там почались тортури. Після звільнення Бучі тіла п’яти юнаків знайшли в підвалі дитячого табору «Променистий». Сергія впізнали за одягом.
“У Сергія вибиті очі. Прострелені коліна. Розірваний живіт. Сім куль. Катували страшно. Я відкривала труну, я це бачила. Це не забути ніколи.” — Галина
Біль, який не минає з часом
Кожен день Галини — це молитва за живого сина і за спокій душі мертвого. Це — робота в саду, турбота про старшого Романа і відвідини місця, де зберігаються речі Сергія.
“Я не можу залишити його кімнату. Там пахне ним. Я тримаю його черевички. Я плачу кожного дня. Але мушу жити. Хоча б заради онуків.”
“Я теж мати”: Мітці Пердью та Галина Іцкович
Американська філантропка Мітці Пердью, яка особисто відвідала Галину в Бучі, каже:
“Я пам’ятаю її сад. Цей сад — це виклик ворогу. Попри горе вона вирощує красу. Це сила духу, яку росіяни не змогли зламати.”
Психотерапевтка з Нью-Йорка Галина Іцкович, дивлячись історію, не змогла стримати сліз:
“Я теж маю сина. І моє серце зупинялося, коли я слухала Галину. Втрата — це найболючіше. Але кожна мати може знайти сили жити далі.”
Іцкович пояснює: після втрати часто настає стан, який називається “обов’язок вижившого” — глибоке почуття провини, коли людина не розуміє, як жити далі, якщо її близький загинув. І все ж шлях до зцілення починається з маленьких кроків:
“Неможливо забути біль. Але можливо вийти з постійного стану болю. Просте занурення рук у холодну воду, прогулянка босоніж, дотик до землі — все це повертає людину в реальність. В тіло. А через тіло — до життя.”
Сад як простір зцілення: бачення Петі Дімітрової.
Болгарська експертка Петя Дімітрова, яка також долучилась до допомоги Галині, вважає:
“Мені близька ідея саду як джерела зцілення. Галина не просто висаджує квіти — вона повертає собі контакт із життям. Коли людина ходить босоніж по землі, вона знову стає частиною великого циклу. Земля пам’ятає.”
“Сергій — не зник. Його фізичне тіло відсутнє, але його душа — в кожному дотику матері до ґрунту, у кожній краплі дощу, яка падає на його гніздечко. І якщо Галина зможе в це повірити, вона зможе знову жити — для себе, для нього, для всіх нас.”
Що б сказав Сергій?
“Він би хотів, щоб я була щасливою. Щоб я доглядала за господарством. Щоб я не впала в розпач.” — Галина
Слово Ірини Ткач, співавторки проєкту
“Ми зняли цю історію не для того, щоб шокувати. А щоб світ нарешті побачив обличчя справжнього зла — і справжнього героїзму. Галина — не просто мати. Вона — символ жінки, яка не здалася.”
“Коли ми створювали “Healing Hidden Wounds”, ми не знали, наскільки глибоко ці історії змінять нас самих. Галина показала, що навіть у безодні втрати можна знайти точку опори — у молитві, у турботі, у пам’яті. І її сад — це не просто земля.
Це простір спротиву. Це жива пам’ять про Сергія, яка квітне, незважаючи на війну.”
“Ми будемо жити. Усім ворогам на зло”
Історія Галини — це історія тисяч українських матерів. Це історія боротьби не тільки з агресором, а й з болем, який розриває всередині. І кожен, хто прочитав ці рядки, може допомогти. Словом. Підтримкою. Співчуттям. А головне — пам’яттю.
“Я повинна жити. І заради Сергія. І заради онуків. І заради України. Бо ми не впадемо. Ми не здамося.” — Галина
🕯️ Healing Hidden Wounds — ми тут, щоб почути. Щоб допомогти. Щоб пам’ятати.
