У домі відомої української акторки театру та кіно Анни Яремчук-Бобало кожна річ нагадує про її чоловіка — режисера Олега Бобала. Його бронежилет зі слідами крові, пояс, нагороди, фотографії та одяг зберігають присутність людини, яка віддала своє життя за Україну. «Я зранку цілую його. Увечері теж цілую. Так де ти мій бронежилет? Ось ти, мій хороший», — каже Анна, стискаючи у руках плити амуніції.
Подружжя прожило разом 25 щасливих років, виховало доньку. Коли почалась війна, Олег не чекав повістки й добровольцем вирушив на фронт. У боях під Бахмутом він врятував побратимів з ворожого оточення, але сам загинув під артилерійським обстрілом.
Минуло майже два роки, але Анна й досі розмовляє з чоловіком і відчуває його поряд. «Я втратила половину своєї душі», — зізнається вона.
Як пережити невимовний біль?
Психотерапевт Віктор Длугунович пояснює, що скорбота — це довгий процес, у кожного він триває по-різному. «Є три смерті: перша — коли зупиняється серце, друга — коли тіло повертається природі, і третя — коли твоє ім’я вимовляють востаннє. Фізичне тіло можна забрати, але пам’ять — ніхто. Поки ви живі, живий і ваш чоловік».
Фахівець радить Анні дозволяти собі почувати те, що відчувається: сміятись, коли хочеться сміятись, плакати — коли болить. Це й є найздоровіша форма проживання горя. «Моя робота сьогодні — сказати вам, що шлях до відновлення не буде легким, але ви вже на ньому», — підкреслює він.
Досвід жінки, яка теж втратила коханого
Письменниця й філантроп Мітці Пердью добре розуміє Анну, адже сама залишилася вдовою після 17 років щасливого шлюбу. Її чоловік, бізнесмен Френк Пердью, помер, і Мітці знайшла свій спосіб зцілення — писати спогади. «Я годинами записувала наші історії, щоб повернути його в життя. Це допомагало мені знову відчути його поряд. Сидіти вдома й плакати — це не та пам’ять, яку я хотіла зберегти. Я зробила все, щоб стати найкращою версією себе — як шану йому».
Вона додає: «Переживши втрату, ви вже ніколи не будете тією людиною, якою були раніше. Але саме від вас залежить — залишитися в полоні горя чи перетворити любов у силу, яка допоможе йти далі».
Вразливість і осуд суспільства
Анна зізнається, що іноді стикається з осудом: «Я була на танцях з іншими вдовами, і хтось сказав: як ти можеш? І я почала себе картати…»
Психолог пояснює: завжди будуть ті, хто критикує. «Важливо не самі слова, а ваша реакція на них. Ви можете відсікти токсичні зауваження або використати їх як нагадування для саморефлексії. Ми не можемо контролювати, що з нами трапляється, але можемо контролювати, як реагуємо».
Мітці Пердью додає: «Коли мене критикують, я питаю себе: чи вони мають рацію? Якщо так — я щось зміню. Якщо ні — розумію, що це їхній біль, а не мій».
Сила пам’яті
Анна не готова відпустити речі чоловіка: «Іноді я просто відкриваю шафу, вдихаю запах. Поки ми пам’ятаємо — він живий. Я хочу, щоб мої онуки пишалися своїм дідом і не забували, що він зробив».
Вона продовжує грати у театрі, виховувати доньку, щодня гуляє у місцях, де була щаслива з Олегом. «Я не терплю жалості. Іноді щирі обійми кращі за будь-які слова підтримки», — говорить Анна.
Слово авторки проєкту Ірини Ткач
«У цій історії — універсальна правда про любов і втрату. Анна продовжує свій шлях завдяки пам’яті та творчості. Це дуже важливий приклад для жінок, які переживають подібну трагедію: у горі немає “правильних” чи “неправильних” реакцій. Кожна жінка має право йти своїм темпом. Але навіть у найтемніші дні варто пам’ятати — життя не зупиняється, а любов, яка була, може стати джерелом сили для майбутнього».
Ця стаття — частина проєкту «Зцілення невидимих ран», який показує історії українських жінок, що втратили найдорожче у війні, але продовжують жити і надихати інших.
