Історія з Бучанщини, яка пронизує до сліз!
Вона — одна з тисяч українських жінок, які втратили своїх синів через російську агресію.
Але навіть після моргу, сліз, полону чоловіка — вона тримається.
Бо поруч — її донька. І її сила.
“Мамо, я нікуди не поїду.”
Це були останні слова сина Сніжани. Він залишився вдома — і загинув.
Її чоловік потрапив у російський полон. Вона залишилась з маленькою донькою — і болем, який розриває зсередини.
Сніжана — тендітна, м’яка, світла. Але її сповідь — немов удар в груди.
“Я його впізнала серед фотографій убитих… Знайшла за обличчям. Він був такий гарний, мій синочок.”
Вадим загинув у Бучі, намагаючись втекти від окупантів, які схопили хлопця і намагались вивезти за кордон. Поки матір шукала сина — чоловік Сніжани потрапив у полон. Росіяни забрали його в полон у Гостомелі.
“Я навіть не могла нормально попрощатися з сином. А потім — ще один шок. Мій чоловік у полоні. Ніхто нічого не говорить, червоний хрест мовчить…”
Залишилась вона — і донька. З болем, що розʼїдає. З тишею, яка ранить. І з обовʼязком жити — бо є заради кого.
Психолог про подвійний біль: “Це подвійна травма, яку важко витримати навіть психіці дорослого”
Галина Ітскович — психотерапевтка з Нью-Йорка, яка багато працює з жертвами війни. Вона консультує жінок, які втратили близьких. І Сніжана — одна з них.
“Те, що пережила ця жінка, — це подвійна травма. Втрата дитини — найбільший біль для будь-якої матері. Але коли одночасно ще й зникає чоловік, опора, батько другої дитини — це ніби душу рвуть з двох боків.”
Галина додає, що у Сніжани виникла класична посттравматична реакція — повне оніміння, фіксація у болі, втрата орієнтирів. Але також — і ресурсна відповідь:
“Те, як вона говорить про доньку, — це вже показник сили. Вона хоче жити. І це важливо. Ми працюємо над тим, щоб біль не вбив її остаточно.”
Мітці Пердью: “Вони не зламали її”
Американська громадська діячка та філантропка Мітці Пердью, яка десятки років працює з людьми, що пережили катастрофи й насильство, каже, що історія Сніжани — одна з найсильніших, які вона чула.
“Це жінка, яку хотіли зламати. Вбили сина. Вкрали чоловіка. Але вона залишилася — і тримається. Вона — приклад української сили. Справжня героїня.”
Мітці додає, що саме такі історії повинні бачити у світі:
“Не для жалю. А для розуміння. Що таке ця війна. І що таке — українська жінка.”
Ірина Ткач: “Її історія — це правда, яку ніхто не має права забути”
Ірина Ткач, співавторка проєкту «Зцілення невидимих ран», наголошує: вона не могла не записати Сніжану.
“Це інтерв’ю мені було важко провести. Я плакала після зйомки. Але я знала — це має бути записано. Задокументовано. Її біль — це документ нашого часу.”
Ірина каже, що історія Сніжани — не виняток. На жаль.
“Це — системна картина того, що робить з людьми російська агресія. І водночас — свідчення сили жінки, яка не має права впасти, бо має доньку.”
Це не просто відео. Це — простір для зцілення
Проєкт «Зцілення невидимих ран» — це не журналістське розслідування. І не просто відеоблог. Це простір для слухання, підтримки і проживання. У кожному епізоді — жінка, її правда, і психотерапевт, який допомагає їй зробити крок вперед.
Дивіться епізод зі Сніжаною — на нашому YouTube-каналі.
