67-річна Тетяна з села Липівка на Київщині уже майже три роки живе з уламком ворожої гранати у тілі. Кожен її крок — це випробування. Щоб зійти сходами, їй потрібно зібрати всю силу волі. Ліва рука, паралізована після поранення, більше не слухається.
Але фізичний біль — не єдине, що довелося пережити жінці. Вона втратила свого чоловіка — єдину підтримку та найближчу людину, з якою прожила 36 років.
Окупація та атака на будинок
На початку повномасштабної війни Липівка опинилася в епіцентрі бойових дій. Тетяна та її чоловік не встигли евакуюватися. Вони сподівалися, що окупанти не чіпатимуть двох пенсіонерів, тим більше, що жінка — інвалід від народження.
Але одного дня у село принеслися жорстокість і смерть. Хтось із місцевих розповів загарбникам, що син Тетяни воює на фронті. Після цього в їхній дім увірвалися російські солдати. Вони розстріляли будинок, підірвали погріб із запасами їжі та кинули гранату в кімнату, де ховалося подружжя.
— «Я їм кричу: не стріляйте, ми два пенсіонери, я інвалід. Але їм було байдуже», — згадує Тетяна.
Осколок гранати влучив їй у руку, пошкодивши три нерви. Рука перестала рухатися, уламок залишився в тілі назавжди.
Втрати після деокупації
Після звільнення села від окупантів Тетяна намагалася відновитися. Чоловік доглядав її три місяці, але сильний стрес і переживання за поранену дружину призвели до серцевого нападу. Він помер у неї на очах.
— «Що найтяжче? Я з чоловіком прожила 36 років. А тепер його немає…» — говорить вона, ледь стримуючи сльози.
Син повернувся з армії, щоб доглядати маму, але вдень він працює. Донька опікується немовлям і теж не може бути поряд постійно. Більшість часу Тетяна проводить на самоті.
Самотність як друга рана
Психотерапевт Віктор Длугунович пояснює, що саме ізоляція часто стає найважчим випробуванням для людей літнього віку, особливо після травм:
— «Людині потрібен контакт. Навіть година розмови з волонтером раз на тиждень може змінити її життя. Потрібно долучатися до спільнот, у тому числі церковних. Коли ти говориш — біль починає відпускати».
Він наголошує: навіть якщо близькі не можуть бути поруч постійно, важливо організувати для постраждалої соціальні зустрічі. Це може бути сусідка на лавці, волонтери, дзвінки друзів або поїздка до церкви.
Погляд з-за океану
Американська журналістка і філантропка Мітці Пердью, яка особисто зустрілася з Тетяною, каже:
— «Ваша історія повинна бути почута. Люди в світі мають знати, що ви пережили. Я зроблю все, щоб розповісти про це. Ви приклад незламності українського народу».
Мітці наголошує, що навіть у таких складних обставинах варто шукати те, заради чого хочеться жити:
— «У вас є син, донька, троє онуків. Маленькі діти особливо потребують бабусю. Це — ваша сила».
Слова підтримки
Авторка проєкту «Зцілення невидимих ран» Ірина Ткач звернулася до Тетяни зі словами:
— «Я впевнена, що ваш чоловік сказав би: “Таня, я в тебе вірю, ти не маєш лишатися сама”. І він завжди з вами — морально і в пам’яті».
Тетяна відповіла:
— «Я буду старатися жити. У мене є онуки. Я буду старатися заради них».
Що далі
Нині рідні пообіцяли втілити в життя поради психологів — організувати для Тетяни регулярні зустрічі та допомогти їй повернути відчуття потрібності.
Її історія — це свідчення того, що навіть після найстрашніших втрат можна знаходити сили жити далі. Бо поки є любов і пам’ять — є надія.
Дивіться повну історію Тетяни тут:
