Медалі, кубки, нагороди – усе в боксерському залі нагадує про його засновника, талановитого українського боксера й тренера Олексія Джунківського. Для багатьох він був наставником, другом і прикладом мужності. Для Анастасії – коханим чоловіком і батьком їхньої доньки.
Вони прожили разом понад п’ятнадцять щасливих років, мріяли про спокійну старість у власному будинку. Але в березні 2022 року російська окупація зруйнувала їхнє життя.
Олексій відмовився покинути Ірпінь, залишився допомагати людям і чинив опір ворогу. За це його холоднокровно розстріляли.

Останній погляд
“Пам’ятаю, цей погляд… Він стояв спокійно, тримаючи руку на серці, і сказав: «Тільки ти і Анжеліка. Я нічого не боюся»”, – згадує Анастасія.
Дні очікування звісток перетворилися на тижні. А потім – страшна новина про загибель. Вона не наважувалася повірити. Просила провести ДНК-тест, але отримала відмову. На похороні знепритомніла: “Просто побачила цей гроб… Мене відливали, відкачували”.

Біль, який живе в тілі
Втрата чоловіка зруйнувала її фізично і психологічно: безсоння, різка втрата ваги, постійна слабкість. “Мій організм просто рухнув… Лікарі кажуть, що аналізи в нормі, але мені важко встати з ліжка”.
Коли вона чує голос Олексія, горло стискає спазм, щелепа замикається так, що можна пити лише через трубочку.
Психотерапевтка Галина Ітскович пояснює:
“Якщо тіло не відпускає, емоції теж не відпустять. Ми можемо почати з тіла – і воно “скаже” розуму, що настав час відпустити”.

Голос коханого, що лишився в серці
Анастасія часто подумки звертається до Олексія:
“Він каже: «Настюш, я дуже хочу, щоб ти була щаслива. Подумай про Анжеліку, подумай про себе»”.
Галина додає:
“Наше серце велике. У ньому вистачить місця і для пам’яті про нього, і для нових людей у житті. Ми не можемо відокремити горе і жити так, ніби нічого не сталося. Ми сумуємо і живемо водночас”.

Почуття провини, яке не відпускає
“Чи маю я взагалі право радіти життю? Разом і назавжди – це були не просто слова”, – каже Анастасія.
Ітскович наголошує:
“Це класичне відчуття провини того, хто вижив. Але щоб почати жити повним життям і бути поруч із донькою, потрібно знайти спосіб тримати в серці і пам’ять, і радість”.

Шлях до зцілення
Американська журналістка і філантропка Мітці Пердью, яка сама пережила втрату, звертається до вдови:
“Не дозволяйте нікому квапити ваш процес зцілення. Це як зламане життя – воно не може зцілитися швидше, ніж можливо. З часом з’являться моменти радості, спершу короткі, потім дедалі частіші. Ваш шлях – у тому, щоб приймати все, що може дати життя”.
Коли Анастасія розповіла, що допомога військовим приносить їй полегшення, Мітці підтримала:
“Коли ви допомагаєте іншим, ви менше думаєте про свій біль. Те, що ви робите, – неймовірно. Продовжуйте”.

Обіцянка жити
“Я обіцяю собі і йому, що візьму себе в руки. Хочу виховати доньку, продовжити його справу, добудувати будинок і навести лад у житті. Я відпускаю його… і дуже хочу відпустити насправді”, – каже Анастасія.
Сьогодні вона відновила боксерську залу Олексія та продовжує допомагати фронту. І хоча біль ще живе в її тілі, у словах вдови з’являється світло: надія, що одного дня вона відчує легкість у душі.

Ірина Ткач, співавторка проєкту «Зцілення невидимих ран», підсумовує:
“Історії таких жінок, як Анастасія, – це не лише про горе, а й про силу. Кожне її слово, кожен крок – це приклад того, що навіть у темряві можна знайти в собі сили піднятися. Наше завдання – бути поруч, щоб нагадати: вона не одна”.
Дивіть повну історію Джунківських тут. Поширюйте, підтримуйте!










