Про біль втрати, життя в підвалі та крихітні кроки до зцілення.
Макарів, Київщина. Село, яке до війни було сповнене дитячого сміху та запаху свіжоспеченого хліба, у перші тижні повномасштабного вторгнення перетворилося на зону боїв. Для Лесі, 35-річної мешканки Макарова, ця війна забрала все – дім, спогади, фото рідних і відчуття безпеки.
«Це у нас таке місце було. Тут я сиділа, тут мама, тут дитина лежала… Було дуже страшно», – згадує Леся, показуючи на темний підвал, де вона з дворічною донькою ховалася від обстрілів майже два тижні.
Життя у підвалі та втеча під обстрілами
Вибухи були настільки потужними, що зі стелі сипалася штукатурка. Маленька Ясміна змахувала її з чола, навіть не плачучи – вона вже розуміла, що таке війна. Коли на Макарів скинули авіабомбу, стало ясно: залишатися – смертельно небезпечно.
«З усіх боків летіли снаряди, гради, міни. Ми це чули, ми це бачили», – згадує Леся.
Евакуація була ризикованою, але вони вирвалися за кордон. Та життя біженки виявилося нестерпним: без дому, без близьких, у постійному відчутті відірваності від рідної землі.
«Було певне відчуття безпеки, але не було комфорту. Хотілося повернутися додому…»
Повернення в руїни
Через кілька місяців Леся повернулася. Та її будинок, який зводив батько, перетворився на згарище. Згоріли речі, загинули домашні тварини. Не лишилося навіть жодної фотографії батька – лише зображення на надгробку.
«Все, що було… все воно просто знищене, вщент».
Місцева влада надала тимчасове житло – модульний будинок. Але жити там психологічно важко: прийняти його означало б змиритися з втратою рідного дому.
Поради психолога: крок за кроком до зцілення
Американський психотерапевт Віктор Длугунович пояснює, що травма Лесі – це не лише втрата будинку. Це розрив зв’язку з минулим життям.
«Почуття провини, що ти не можеш забезпечити дитині безпеку, – це природно. Але це не твоя вина. Війна була розв’язана не тобою».
Його рекомендації прості, але дієві:
• Живи одним днем. Не вимагай від себе великих змін одразу.
• Зосередься на малих радощах. Як Леся гралася з донькою в наліпки у підвалі, так і зараз важливо створювати моменти тепла та стабільності.
• Персоналізуй простір. Навіть модульний будинок можна зробити своїм – намалювати дерево на дверях, додати особисті деталі.
Погляд Мітці Пердью: сила мислення
Журналістка та філантроп Мітці Пердью наголошує, що в таких обставинах важливо змінити внутрішнє «рамкування» ситуації.
«Ти можеш казати: “Я хочу померти”, або: “Ми – команда, я хочу жити”. Це вибір».
Вона радить повторювати собі: «Путін не переможе. Він не зламає мене».
А ще пам’ятати, що в світі є тисячі людей, які підтримують українців і прагнуть допомогти.
Слова Ірини Ткач: розповідати світові правду
Авторка проєкту «Зцілення невидимих ран» Ірина Ткач підкреслює: важливо, щоб світ чув історії таких жінок, як Леся.
«Кожна подібна розповідь – це свідчення воєнних злочинів і доказ того, що українці не здадуться».
Вона вірить, що навіть після таких втрат можна віднайти внутрішній ресурс, якщо поруч є підтримка і віра у власну силу.
Новий сенс життя
Сьогодні Леся намагається наповнювати дні доньки радістю: водить її на танці, грається, відволікає від війни.
«Ми переключаємося від страшного до чогось легшого, що приносить задоволення».
Вона вірить, що з часом у них з’явиться новий дім і нові спогади. А поки – живе і цінує кожен день, бо, як каже психолог, «це і є перемога над ворогом».
Повну історію Лесі ви можете подивитись тут:
