«Я бачила свою квартиру. Все чорне. Згоріло повністю. І добре, що нас із дітьми тоді не було там» — Вікторія, мама двох доньок, чиє життя розділилося на “до” і “після” ракетного удару по Києву.
Усе життя Вікторії було зосереджене в її затишній квартирі: тут вона виховувала донечок, тут малювали квіти й веселки, святкували дні народження, мріяли. Та в одну ніч усе зникло. У січні 2024 року російська ракета влучила в багатоповерхівку в Києві. Вікторія з дітьми дивом вижила — вони затрималися в гостях. Їхня квартира вигоріла до тла.
«Ми би просто одразу почали горіти. Ми б загинули. Це найстрашніше. І ця думка не полишає мене. Я навіть батькам їх не залишаю» — ділиться Вікторія.
Сьогодні вона сама намагається знайти хоча б тимчасове житло, десь зняти за мінімальні кошти. У неї немає нічого — ні документів, ні речей, ні заощаджень. Є лише вона, її діти та сильне серце, яке не зламалося навіть після пережитого пекла.
Психологічне спустошення — як вижити без стін і спогадів
«Втрата дому — це не просто втрата даху над головою. Це втрата частини себе» — пояснює американський психотерапевт Віктор Длугунович.
Коли зникає простір, у якому ти почувався у безпеці, коли все, що залишилося — згарище, людина починає відчувати себе безпорадною. Вікторія живе в постійному страху. Під час повітряної тривоги її пульс шалено б’ється. У неї сильна тахікардія, тривожність, паніка.
«Найстрашніше — думати, що діти загинуть, а я залишуся жити» — говорить вона.
Психотерапевт наголошує: такі реакції — нормальні. І перше, що потрібно зробити — визнати страх. А далі — крок за кроком, через дихальні вправи, підтримку, роботу з тілом і думками — повертати себе до життя.
«Твої діти дивляться на тебе. І ти — їх приклад. Якщо ти будеш вигорілою, як твій дім, вони відчуватимуть це. Тому перше, про що ти маєш подбати — це ти сама» — додає він.
«Ти сильна. Я вірю в тебе» — підтримка, яка рятує
До розмови з Вікторією долучилася Мітці Пердью — американська журналістка, філантропка, авторка проєкту «Healing Hidden Wounds». Її слова стали для Віки джерелом надії.
«Ти вже на першому кроці до відновлення. Бо сказала собі: я повинна впоратися. Це і є сила», — звернулася до неї Мітці.
Вона нагадала, що жінка не одна. Що є світ, який бачить біль українських жінок. Світ, який готовий допомогти.
«Допомагаючи іншим, ми допомагаємо собі. Волонтерство — це повернення контролю, сили й надії. Це не просто співчуття. Це дії», — підкреслює Мітці.
Слово авторки проєкту: Ірина Ткач
«Я чула історії зруйнованих будинків, бачила сльози жінок, але очі Вікторії — це щось інше. Це погляд людини, яка втратила все, окрім любові. І саме ця любов до дітей тримає її живою».
«Зцілення невидимих ран» — це проєкт, де не тільки чути біль, але й дають інструменти, як його витримати. Поряд — психолог, філантроп, камера, яка не просто фіксує жах, а відкриває шлях до нового життя.
Надія після попелу
Вікторія продовжує жити. Вона щодня долає страх, виховує донечок, посміхається, хоч іноді крізь сльози. Вона — символ незламної української жінки.
«Ну в мене є мої діти, мої рідні. Все…»
Це «все» — і є найголовніше.
«Ти будеш у порядку. Я в це вірю. Без надії — майбутнє перетворюється на безнадію. А ти вже зробила перший крок» — Мітці Пердью.
🔗 Дивіться повне відео історії Вікторії в рамках серії «Зцілення невидимих ран»
💙 Підтримайте жінок, які втратили дім, але не втратили надію.
