«Якби впіймали — розстріляли»: історія Олександри Немчинової, яку росіяни назвали лесбі-бандерівкою.
Поділитися новиною
Олександра Немчинова — активістка , яку переслідували, катували, оголосили в розшук за проукраїнську позицію. Вона пережила Донецьк, вижила в окупованому Маріуполі, пройшла блокпости окупантів.
Її історія — це розповідь про відвагу і ціну, яку платять ті, хто не зламався під тиском війни.
На прицілі — вільна жінка
«Все зруйновано, на вулицях валяються трупи, все місто просто перетворилося на могилу», — так описує Маріуполь Олександра Немчинова.
До війни Олександра була відома як активістка FEMEN. Вона відкрито критикувала російську агресію ще з 2014 року, через що потрапила в розшук на окупованих територіях. У Донецьку її переслідували, погрожували, влаштовували обшуки вдома. В її місті на зупинках висіли орієнтування з її фото, російські загарбники обіцяли винагороду за будь-яку інформацію.
«Нас ганяли по дворах і битками били. Особисто до мене приходили додому з автоматами, забрали документи й погрожували розправою».
«Я не ховалася. Просто одного ранку зрозуміла — якщо залишуся, мене знайдуть і вбʼють. Не за зброю. А за слова.
Олександра втекла до Маріуполя, але війна наздогнала її і там. Вона провела понад місяць у заблокованому місті, без евакуації, без їжі, без води, під постійними обстрілами.
«Я бачила, як люди не витримували і вистрибували з вікон багатоповерхівок. А поруч гралися діти. Це було пекло».
Найболючіший спогад — розірване тіло дитини. Той момент став для неї символом безсилля.
«Якби мене тоді знайшли російські військові, не сумніваюсь: розстріляли б на місці», — зізнається Олександра.
Їй вдалося пройти блокпости й вибратися. Але її боротьба не завершилась — вона лише змінилася.
Життя після пекла
Зараз Олександра живе з посттравматичним синдромом, спить по три-чотири години на добу, прокидається від крику. Вона пережила контузію, має епілепсію та часті панічні атаки. Після однієї з ракетних атак її знайшли під столом — жінка не могла самостійно вийти.
«Коли я розумію, що от воно починається, у мене є така дитяча іграшка з дельфінами всередині. Я перевертаю її — дельфінчики починають крутитися, і це мене заспокоює».
Психотерапевтка з Нью-Йорка Галина Ітскович, яка працює з Олександрою, пояснює:
«Її тіло вже знає, що таке переслідування, небезпека, війна. Вона має досвід повторного стресу — це одна з найтяжчих форм ПТСР. Але навіть у таких випадках можливо знайти шлях до зцілення. Важливо мати три речі: можливість розповісти свою історію, навчитись розслабляти тіло та отримати підтримку в терапії».
Галина дає конкретні поради:
• Заземлення: сфокусувати увагу на предметах навколо — визначити кольори, шукати об’єкти певного кольору, наприклад, синього.
• Дихальні техніки: глибоке дихання, щоб заспокоїти тіло.
• Ментальні вправи: рахування у зворотному порядку, вимова слів задом наперед.
• Жодного алкоголю чи наркотиків — вони лише погіршують ситуацію.
Підтримка з усього світу
Філантропка і журналістка Мітці Пердью, яка приїхала з США, аби підтримати постраждалих жінок, була вражена стійкістю Олександри:
«Я вражена. Ти пережила стільки — і все ще маєш силу зібратись, вдягнутись, прийти на інтерв’ю. Як ти тримаєшся?»
На що Олександра відповіла просто і гідно:
«Я — українка. Ми мусимо говорити про Маріуполь. Про вбитих і постраждалих. Про тих, кого вбила Росія».
Петя Дімітрова, експертка з Болгарії, додала:
«Ти по-справжньому відчайдушна. Росіяни ненавидять вільну пресу — а ти щодня говориш правду. Це героїзм».
Вчитися жити знову
Сьогодні Олександра продовжує працювати. Вона веде свій Telegram-канал «Толока», займається новинами, допомагає іншим розуміти, що насправді відбувається в Україні.
«Я працюю майже 24/7. Це тримає мене на плаву. Якщо маю сили — дивлюсь фільм. Люблю Björk, Radiohead, Muse, Девіда Бові. Але речей у мене майже нема. Після Маріуполя я не заводжу бібліотек, не купую речей. Дві футболки, двоє трусів, шкарпетки і кіт. І цього мені досить».
Галина Ітскович зазначає, що така відстороненість — це теж частина посттравматичного захисту:
«Це схоже на втечу від реальності. Я б радила Олександрі — навіть у її роботі, навіть серед трагедій — шукати щось хороше. Хоча б для себе».
Ініціаторка проєкту «Зцілення невидимих ран», журналістка Ірина Ткач, згадує першу зустріч з Олександрою:
«Я очікувала побачити травмовану, тремтливу людину. Але побачила жінку з незламним хребтом. Вона не знецінює свій біль — але і не дає йому керувати собою.»
«Її історія — це доказ: навіть якщо тебе оголосили мішенню, ти можеш вижити і говорити. І саме це — найбільший страх агресора.»
Ви не самі
Історія Олександри — це голос тисяч тих, хто пережив війну. Цей голос лунає завдяки спільному українсько-американському проєкту «Зцілення невидимих ран». Жінки, які були зневажені, катовані, скривджені — отримують простір, де можуть бути почутими. Їм допомагають провідні психотерапевти, журналісти, активісти.
«Ці інтерв’ю не змусять проблему зникнути, — каже Галина Ітскович, — але якщо хтось отримає хоча б трохи підтримки, порад або просто відчує, що він не один — це вже велика справа».
Замість епілогу
Олександра не називає себе героїнею. Але її сила — у чесності, у здатності не мовчати, навіть коли важко. Вона пережила те, що більшість людей не витримали б. І вона вірить: зло буде покаране.
